Україна: хімія політичних процесів

09 серпня 2022
 Україна: хімія політичних процесів

Політика – це така собі хімія. В ній є і каталізатори процесів, і реакції, і агресивні середовища, і вільні радикали. Вчені хіміки, дотримуючись законів науки, намагаються не поєднувати небезпечні сполуки, які можуть призвести до справжніх вибухів або техногенних катастроф. Ціна недолугих експериментів занадто висока, тому їх прагнуть уникати. У політиці все геть по-інакшому

Згадаймо нашу зовсім недавню історію, і деяких наших великих «алхіміків». Віктор Ющенко розчинив стару Конституцію, синтезував нову й фактично передав владу парламенту, що на той момент складався з чудернацької коаліції правоцентристської «Нашої України», десь близької до неї ідеологічно «Батьківщини» та відверто лівих соціалістів. Сполука була не просто нестійкою, вона була нежиттєздатною, тож невдовзі її заступила геть інша речовина – «Партія регіонів». Подальше перетікання реакції під дахом Віктора Януковича навряд чи становить науковий інтерес, бо зрештою призвело до вибуху 2014-го.

Петро Порошенко, здібний учень і співробітник лабораторії Ющенка, мав би добре вивчити помилки свого наукового керівника. У нього був багатий інструментарій: провідні світові вчені, неабияка допомога в усіх експериментах, але за однієї маленької умови - діяти науково, з урахуванням прогресивних напрацювань. Але «магістру» Порошенку теж не вдалося успішно закінчити дослід, він також не впорався з хімікатами. Якщо уроки з формування коаліції та конституційною «магією» Порошенко якось засвоїв, то його кадрова політика була справжньою «катастрофою». Одночасна присутність у виконавчій владі варягів-реформаторів і схильних до тіньових схем українських діячів, з їх одвічним наміром усе «порєшать» неодмінно призвело до конфліктів, що не обмежувалися кабінетами на Банковій та Грушевського. Порошенко ставив до міністра-реформатора свого зама, і вважав що така гримуча суміш приживеться. Не приживалося, й періодично вибухало через ті чи інші відставки, публічне прання політичної білизни.

За Ющенка такі речі можна було пояснити інтригами, чварами або амбіціями самих політиків, система Януковича взагалі не давала можливості піти за власним бажанням чи зробити публічне зізнання. У часи Порошенка такі «зашквари» швидко набували розголосу, і всередині країни, і зовні. Західні партнери відчували себе ошуканими, бо давали кредит довіри на проведення реформ, а не на запровадження старих схем. Офіційний Київ намагався виправдовуватися, гасити пожежу за пожежею, але згодом робити це ставало вже майже неможливо.

Попередні великі «алхіміки» зробили вже достатньо помилок, щоб їх не повторював нинішній президент Володимир Зеленський, у якого ситуація набагато складніша й драматичніша, бо продиктована масштабною війною з ядерною імперською хижацькою росією. Тож Зеленський майже не має права на помилки, пов’язані з обростанням влади мережею «любих друзів», поведінка, стиль керівництва, рівень фаховості яких провокували би негативні ланцюгові реакції з фактором довіри як українського суспільства, так і Заходу, котрий завдяки своїй підтримці наразі є реальним чинником внутрішньої політики України.

Під час війни масштабу виживання нації і державності, не можна допустити, щоб кадровий конгломерат державного управління переживав такий тип реакцій, які б характеризувалися як незворотні. Потрібно прибрати тяжіння до старих схем над власними реформаторськими прагненнями. Якщо всередині все буде йти в бік прозорості та якісних перетворень, як декларує Зеленський, то й зовнішня партнерська допомога, що зараз для України на рівні «бути чи не бути» , демонструватиме тільки зростання.

Едуард Єфіменко